AddS.kiev.ua

Юридические услуги в Киеве от профессионалов!


Услуги юристов и адвокатов

консультации по различного рода правовым вопросам;

анализ и правовой аудит ситуаций и действий;

подготовка процессуальных документов в суд, правоохранительные и другие государственные органы, учреждения и организации;

юридическое представление интересов;

обжалование незаконного решения суда, органа местного самоутравления и чиновника;

помощь в получении любого рода юридических документов, в том числе через суд;

другие юридические и адвокатские услуги.

Новости законодательства

На Полтавщині громадяни дякують працівникам Державтоінс

На Полтавщині громадяни дякують працівникам Державтоінспекції Нещодавно на імя тимчасово виконуючого обовязки начальника УМВС України в Полтавській області Андрія Балоня надійшла подяка від мешканця села Білоцерківка, Великобагачанського району, який висловлював ...

55 работников Госпогранслужбы Украины уволены ...

55 работников Госпогранслужбы Украины уволены в результате антикоррупционной проверки В Государственной пограничной службе Украины (ГПС) продолжаются активные мероприятия по предотвращению злоупотреблений среди персонала. Об этом сообщили в пресс-службе Госпогранслужбы.


Сергій ГАЛЬЧАК «Під час війни з України в Німеччину було вивезено цілу «країну» остарбайтерів»

Сергій ГАЛЬЧАК «Під час війни з України в Німеччину було вивезено цілу «країну» остарбайтерів»Доктор історичних наук Сергій ГАЛЬЧАК

Коли навесні 1944 року Червона армія визволила села і міста Поділля, то не для всіх цивільних жителів краю настав мир. За період окупації загарбники вивезли на роботу в Німеччину майже 200 тисяч подолян з Вінницької і Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей. Забрали на рабську працю вдвічі більше людей, ніж до війни проживало в обласному центрі — місті Вінниці!

Загалом з України на каторжні роботи було вивезено понад 2,4 мільйона чоловік. Не кожна з республік колишнього СРСР на той час мала стільки населення. Таких обсягів депортації цивільного населення окупантами історія не знала. У рейху насильно вивезених з Білорусі, Росії, України спочатку називали «вільними східними робітниками», а з 1943 року — «остарбайтерами». Про долю цих людей розмовляємо з доктором історичних наук Сергієм Гальчаком, який досліджує тему багато років.

Саботаж «полювання за черепами»

Сергію Дмитровичу, в 1939 році нацисти провели «вдалий експеримент» із залучення в економіку Німеччини іноземних працівників. Зокрема, з окупованої ними Польщі. Проте використовувати в себе громадян СРСР, «ідеологічно небезпечних», вони не мали наміру: за методологією колонізації «неповноцінні раси» з часом підлягали знищенню на місці. Що спонукало їх переглянути плани?

— За п’ять днів до нападу на СРСР міністр пропаганди Геббельс записав у своєму щоденнику: «Ми повинні напасти на Росію для того, щоб вивільнити наших солдатів. Нерозгромлена Росія змушує нас постійно тримати 150 дивізій, солдати яких терміново потрібні нам для військової економіки...» Провал гітлерівського плану «бліцкригу» на Східному фронті і перехід до війни на виснаження були основним наслідком термінової депортації робочої сили з окупованих районів СРСР. Щоб зберегти стратегічну ініціативу на фронті, нацисти мобілізовували нових і нових німецьких робітників і селян. Загрозливо зростав дефіцит робочої сили на виробництвах. 31 грудня 1941 року Кейтель за дорученням Гітлера наказав масово використовувати працю військовополонених у промисловості рейху. Але цим проблема не розв’язувалася. Тому до примусових робіт почали залучати цивільне населення з окупованих територій. Наприкінці 1941 року господарський штаб «Схід» розглядав доставку робочої сили в рейх як головне завдання. Основною базою її постачання було визначено Україну, у тому числі рейхскомісаріат «Україна», генеральні округи «Волинь-Поділля» і «Житомир».

Зауважимо, що поява остарбайтерів стала наслідком гуманітарної катастрофи більшовицької влади та її системи у початковий період війни, яка не змогла захистити, евакуювати у безпечний тил та залишила десятки мільйонів співвітчизників, приречених на глум, поневіряння і смерть. Опинившись під владою загарбників, поневолене населення розглядалося останніми як воєнний трофей. Масовий набір цивільної робочої сили на Сході почався після появи циркуляра рейхсміністра Розенберга від 6 березня 1942 року, яким вимагалося направити до Німеччини 627 тисяч східних робітників.

— Від літніх людей мені доводилося чути, що дехто добровільно їхав на роботу до Німеччини...

— Вербувальна кампанія почалася з масової пропагандистської атаки, в основі якої була цілеспрямована соціальна брехня. Підпорядковані їм україномовні газети друкували відповідні за змістом оголошення і звернення. Наприклад, газета «Український голос», що виходила в місті Проскурів (тепер Хмельницький), у січні 1942 року писала: «Громадяни і громадянки, чоловіки і жінки, всі, хто втратив свою роботу і в даний час без заробітку, не буде в Німеччині турбуватися про хліб насущний. Кожний дістане там роботу. За роботу кожний одержить: безкоштовне помешкання-притулок, безкоштовне харчування та від 40 до 80 пфенінгів щоденно...» Відомство Геббельса постачало фотознімки, на яких, зокрема, зображувалися перші «завербовані» — повнощокі, ледве не святково одягнуті українці, які з радістю працюють і весело відпочивають. Демонструвався агітаційний кінофільм «Дорога до Німеччини». Організовувалися показові поїздки до фатерлянду. В ході однієї з них навесні 1942 року трьох селян з Житомирщини прийняв навіть рейхсміністр Розенберг.

Закликали прислужитися рейху і деякі священнослужителі. Начальник поліції безпеки і СД оберштурмбанфюрер Елінгер, говорячи про те, що духівництво на окупованій території «багаторазово надавало себе на службу німецькій пропаганді», відзначав особливо помітну підтримку ними при вербуванні робітників. Застосовувалися фінансово-економічні важелі, зокрема у початковий період родини тих, хто їхав на роботу в Німеччину, отримували грошову компенсацію в розмірі 180 карбованців.

Та значно ефективнішим засобом був соціальний тиск: створення нестерпних умов життя на окупованих територіях. Їхні жителі «...почувають себе щасливими, якщо над ними хтось панує, — лицемірно йшлося в таємній доповідній записці від 30 березня 1942 року про оцінку українським населенням поведінки властей в Україні. — Це почуття буде тим сильнішим, чим сильнішою буде їхня залежність від цієї панівної сили. Так уже було тисячі років тому, коли вони запропонували панувати над собою нашим предкам, котрих вони називають «варягами». Згадані вище племена потребують жорстокого і безжального поводження при постійному застосуванні погроз, штрафів і репресій, навіть якщо ніякого безпосереднього приводу для цього немає».

Пропаганда, свавілля, тотальне пограбування, організація штучного голоду, безробіття мали наслідки. Дехто справді повірив байкам, інші (а це була абсолютна більшість серед пасажирів перших ешелонів) сподівалися покращити умови свого голодного життя, деякі просто виявляли бажання поїхати у невідомий для них світ, були і ті, хто через сталінські репресії тримав злобу на більшовицьку владу і мріяв перебратися на Захід. Але не було ніякої масової добровільної згоди населення. Наприклад, 19 лютого 1942 року керівництво села Соснівки звернулося до голови Погребищенської райуправи (Вінниччина. — Авт.): «Просимо дати пояснення щодо добровільного набору людей для виїзду в Німеччину на роботу. А тому повідомляємо, що в нашому селі добровольців немає».

— Коли почали вивозити насильно?

— У середині лютого 1942 року старости населених пунктів Поділля отримали розпорядження виділити зі свого села чітко вказану кількість осіб віком від 17 до 45 років, які були б фізично здорові. «На роботу в Німеччину мене мобілізували 23 липня 1942 року, але я втік. Наступної ночі у нашу хату увірвалися сільський староста Подоляк, німецький активіст Білик і німець. Вони впіймали мене на горищі і сильно побили. Побили батька і сестру. Закривавленого, мене доставили у Вінницю, а звідки відправили в Німеччину», — з фільтраційної справи І. Коваля із села Сербинівці Жмеринського району.

Населення шукало різні можливості, щоб уникнути депортації. Більше року переховувалася від людоловів В. Воронівська із села Синарної Іллінецького району. Дев’ять разів тікав у дорозі до Німеччини і вертався додому А. Будяк із села Воловодіївці Вороновицького району. Люди старалися роздобути фальшиві довідки про незадовільний стан здоров’я, свідомо розладнували його, йшли навіть на каліцтво, аби не стати рабами. На допомогу поліції і СС до «вербування» почали залучатися армійські структури.

Перша програма (поставити в рейх 1,6 мільйона осіб) була виконана 24 липня 1942 року. Зауважимо, що кампанії з відправки робочої сили змінювали одна одну, не припиняючись. Передусім хапали молодь. На підставі розпорядження рейхсміністра для зайнятих східних земель все міське населення народження 1923, 1924 та 1925 років зобов’язувалося до відбуття 2-річної трудової повинності в Німеччині. З квітня 1943 року жителі сіл Вінниччини при одержанні повідомлень про відправку зобов’язані були давати розписку про обов’язкову явку.

В разі ухилення відповідальність переносилася на родину, громаду. Наприклад, у наказі гебкомісара Гайсинського повіту наголошувалося: «Той, хто ухиляється, буде негайно заарештований... Все його майно, хата, худоба, меблі — буде конфісковане. Майно його родини буде конфісковано. Село, в якому буде саботажник, не одержить на зиму продуктів харчування. Якщо в селі буде кілька випадків саботажу, то мною будуть вжиті заходи колективного покарання...»

Репресивні заходи проти людей, які ухиляються від роботи в Німеччині (а таких ставало дедалі більше), поширювалися. Наприклад, генеральний комісар Волині-Поділля Шене в травні 1943 року наказав застосовувати відправку цілих сімей разом з дітьми віком після 10 років. Діти молодшого віку ніякої цінності для окупантів не становили. Нацистські нелюди нерідко влаштовували над ними дикі розправи. Так, у селі Цибулів Монастирищенського району (нині Черкаська обл. — Авт.) вони відібрали у жінок 105 малюків і по-звірячому вбили їх на очах матерів, причому навіть не дозволивши поховати. Не зупинялися фашисти перед знищенням цілих населених пунктів. Оберлейтенант жандармерії Бенргард (м. Козятин) у липні 1943 року організував справжню воєнну операцію зі спалення села Карабчиїв за те, що воно не дало жодної людини для відправки в рейх.

Депортація українського населення здійснювалася методом наростаючого насильства та терору, котрі трансформувалися у відкритий геноцид українського народу. Максимальної інтенсивності вона досягла в заключний період перебування нацистських загарбників на українській землі. «Полювання за черепами», як між собою гітлерівці називали «вербувальні кампанії», переросло у тотальну мобілізацію всіх, хто лише потрапляв у руки людоловів. «Вербувальні кампанії» зводилися до стерилізації заселеної слов’янської території від продуктивних сил. Вивезення на каторжні роботи активної частини суспільства, передусім молоді, підривало біологічне коріння етносу і позбавляло націю повноцінного розвитку.

Під час облави. Фото з архіву

Торгували як рабами

— Як розподіляли вивезених на роботи?

— Поїзди з бранцями спершу йшли у так звані проміжні табори в Польщі, які мало чим відрізнялися від концентраційного табору для військовополонених. Далі везли на біржі праці в Німеччину, де продавали кожного за 5—6 марок. І. Осаулка із села Вікентіївки Липовецького району купили в місті Загані. «Біля біржі — натовп чоловіків і жінок. Це покупці. За нас вони гроші платять. Як у далекі часи рабства, коли купівля-продаж людей вважались буденною справою. Нас загнали в просторий двір з дощатим плотом двометрової висоти. Вслід за нами повалили покупці. Ходять вибирають тих, хто сподобався, і відводять у будинок арбайтсамта для оформлення покупки...» — згадував він.

«Східним робітникам» присвоювали особистий номер, і більшість втрачала прізвище та ім’я. До них німці зверталися лише за номерами. Тим, хто потрапляв у сільську місцевість, господарі часто давали німецькі імена. Прибулі зі Сходу робітники офіційно надходили в розпорядження міністерства праці та бюро з використання робочої сили. Головним споживачем були військові монополії. Радянських людей використовували на роботах не лише в Німеччині. Вони служили своєрідним обмінним фондом: їх вивозили в Австрію, Бельгію, Голландію, Францію та в інші країни, а кваліфікованих робітників звідти направляли в Німеччину.

Українці, які справді добровільно поїхали і мали дефіцитні на той час спеціальності, згодом отримували згоду на окреме проживання та посвідчення і паспорт іноземця. Втім, таких були одиниці. Нацисти вважали, що серед представників «нижчої раси» не може бути значної кількості кваліфікованих спеціалістів. Тому бачили в остарбайтерах сіру масу, здатну виконувати лише просту механічну роботу. За німецькими даними, на травень 1942 року понад 60% «східних робітників» працювали в сільському господарстві, 5,7% — у видобувній промисловості, 5,8 — у металургії, 11% — у машинобудуванні, 2,3 — у хімічній промисловості тощо. В наступні місяці ситуація дещо змінилася: в сільському господарстві — 42,2%, решта використовувалася у промисловості і будівництві.

На жовтень 1944 року кожний п’ятий робітник у рейху був іноземцем, у промисловості — кожний третій. Загалом на цей період у рейху працювало 7,9 мільйона іноземних робітників та військовополонених з багатьох країн Європи.

— До речі: чи однаково німці ставилися до остарбайтерів та робітників з інших країн?

— Якщо для західних робітників передбачалося влаштування у таборах спортивних клубів, бібліотек, кінозалів тощо, то наші співвітчизники були позбавлені права задовольняти свої культурні й духовні потреби. «Піклування про російських та українських емігрантів заборонене», — безапеляційно проголошувалося в нацистському документі.

Зі слів згадуваного І. Осаулка, військовополонений француз Ройней Кльоузе, котрий працював разом з ним в господарстві бауера, часто запізнювався на роботу. Він жив у звичайному будинку. Охоронець на ніч закривав французів, а вранці відкривав, нерідко із запізненням. «Вони були одягнені у французьку форму, отримували посилки від Міжнародного Червоного Хреста. Німецькі чиновники через цю організацію повідомили батькам, що їхній син перебуває в полоні і проживає за такою адресою. Він часто отримував з дому листи і посилки...», — згадував І. Осаулко.

— Яким був правовий статус остарбайтерів?

— Їхні умови життя і праці регламентувалися численними директивними документами та інструкціями. Директивним листом Герінга від 7 листопада 1941 року «вільні східні робітники» прирівнювалися до «російських військовополонених». У 1942 році було видано спеціальну пам’ятку щодо поводження: «1. Східних робітників утримувати в закритих таборах, які вони мають право покидати лише для виробничих потреб під постійною охороною... На дрібних сільськогосподарських підприємствах чи в одноосібних господарствах, де дозволено використання робітників поодинці, можна розміщувати робітників поза табором у приміщеннях, що добре замикаються, де є чоловік-німець... 2. Статеві стосунки між німцями і східними робітниками заборонені і караються для східних робітників смертю, для німців — відправленням у концентраційний табір. 3.Відвідування церкви східними робітниками заборонене...» Найвідвертіше сутність перебування та умови життя радянських людей в нацистській Німеччині було викладено в інструкції від 20 квітня 1942 року: «Всі робітники повинні отримувати таке харчування і таке житло і зазнавати такого ставлення, які давали б змогу експлуатувати їх на найвищому рівні при мінімальних затратах». «Нам тут дають вдень баланду з кропиви, а ввечері також баланду і дають 200 грамів хліба на добу. Поправляюся… як моя бабуся перед своїм кінцем», — з листа Д. Притуляк із села Серединка Бершадського району. Тільки за 1943 рік було зареєстровано 14 522 смертні випадки серед остарбайтерів.

Вони потерпали від хронічного штучно організованого голоду, нестачі одягу та взуття, холоду, вкрай незадовільних умов життя. Їхня оплата праці була суто символічною...

— Колега мені розповідав, що бауер до його діда ставився нормально...

— Не всі німці були носіями нацистської ідеології. Багато з них, свідомо нехтуючи особистою безпекою, проявляли людяність до каторжан, залишили по собі добру згадку в їхній пам’яті.

Люба Драчук із села Осолинки Літинського району, яку було вивезено в Німеччину 1942 року у віці 16 років, добре відгукується про сім’ю Ганса та Гільдікарди Міхаелісів з містечка Баден-Ельтерн. «Як прибули на місце, хазяйка дала мені два шматочки хліба і чашку кави, а потім повела у ванну, принесла чистий одяг та туфлі. У готелі Міхаелісів зупинялися німецькі сім’ї, які приїжджали на курорт лікуватися. Їхні кімнати я мала прибирати. Та якось, коли господарка поралася на кухні, я запропонувала їй почистити картоплю. Потім — капусту нашинкувати. Далі допомогла посуд помити... Це виходило у мене добре, тож наступного дня почала працювати на кухні», — згадує Любов Семенівна. За її словами, вони ставилися до неї як до рідної. Згодом доручили їй ключі від комор і підвалів. Сама ходила до крамниць і за картками купувала продукти. А на вихідні її відпускали провідати земляків. Коли настав час їхати додому, Гільдікард одчинила шафу: «Бери, Любо, що бажаєш!»

— З часом нацисти впровадили різні розпізнавальні знаки для білорусів, росіян, українців: чому?

— Носити дискримінаційний знак «Ост» було обов’язковим для всіх східних робітників. Улітку 1943 року набув сили припис, що визначав різницю між «поганими» і «кращими» робітниками: перші продовжували носити нагрудні знаки, а «кращі» здобували право на нашивку меншого розміру, як правило, на лівому рукаві. У 1944 році замість знака «Ост» було впроваджено знаки національної приналежності, розмежувавши таким чином білорусів, росіян та українців. Використовувалися й інші прийоми, щоб між слов’янами посіяти розбрат і не допустити політичної єдності.

Так, гітлерівці розпустили чутки, що українські остарбайтери невдовзі матимуть такі права, як німці. А щоб брехня видавалася більш переконливою, розповсюдили документ (прийнятий лише на папері) про те, що діти, народжені українськими робітницями, вважатимуться расово повноцінними і вони зможуть бути вихованими в німецькому дусі (зрозуміло, росіянки чи білоруски про таке «щастя» не могли й мріяти). Але належало довести своє українство, а заодно і політичну благонадійність. Ті, хто ухопився за цю «рятівну соломинку», сподіваючись не стільки на визнання своєї «расової повноцінності», як на послаблення каторжного режиму, благав з Німеччини рідних, як П. Омельчук з міста Гайсина у 1943 році: «Дорогі мої батьки...Поспішіть мені вислати справку, що я українець, бо є чутки, що ось почнуть пускати в отпуск... То, може, мені вдасться...»

Знаки відмінностей російських (1), білоруських (2) і українських (3) «східних робітників» (травень 1944р).

Довга дорога додому

Під час визволення як ставилися до остарбайтерів війська союзників та Червона армія?

— Переважна кількість каторжан зі Сходу була визволена військами союзників. Їх розмістили у збірних центрах, які охоронялися американськими, англійськими або французькими (після поділу Німеччини на зони окупації) військами. Режим утримання був ліберальним. Не примушували працювати, брати участь у бойових діях. Вони просто набиралися сил, отримуючи триразове калорійне харчування.

Ставлення Червоної армії було різним. Багатьох чоловіків відразу мобілізували і непідготовлених кидали в бій. У доповідній записці від 29 березня 1945 року секретар ЦК ВЛКСМ М. Михайлов зауважував, що майже 100 дівчат та жінок з числа репатріанток, які перебували в розпорядженні комендатури міста Бунцлау (1-й Український фронт) і тимчасово проживали в гуртожитку, були буквально затероризовані військовослужбовцями комендатури, котрі по ночах вривалися в гуртожиток і ґвалтували беззахисних жінок. Автор наводив характерні висловлювання нещасних: «Я вдень і вночі чекала приходу Червоної Армії та свого визволення. А от тепер бійці ставляться гірше за німців...» У записці наводяться й інші кілька випадків колективного насилля над жінками. А також такий: «Громадянка Л. В., 1926 року народження, була зґвалтована перший раз під час проходження передових частин, другий раз — 4 лютого невідомим офіцером. З 15 по 22 лютого лейтенант Ісаєв примусив її до співмешкання побоями і погрозою розстрілу».

Поширювалися чутки, що є наказ в Радянський Союз остарбайтерів не пускати. Але більшість їх мала тверде бажання повернутися на батьківщину. Таких було не менше 70%, хто не бажав цього робити — 5%, решта 25% — ті, хто не визначився (у більшості вони були не проти повернення, але остерігалися репресій). Командуючий окупаційними силами США в Європі Д. Ейзенхауер писав: «Істинно нещасними були люди, які з тієї чи тієї причини не мали домівки чи зазнали в минулому репресій і не хотіли повертатися додому, боячись нових переслідувань. Страх, який зазнавала ця група, вразив нас кількістю самогубств серед людей, котрі віддавали перевагу смерті, аніж поверненню на батьківщину. Інколи це могли бути зрадники, що справедливо боялися очікуваної розплати. Проте в багатьох випадках вони належали до обездолених і вважали смерть менш страшною, ніж нові репресії».

Через особисті образи на більшовицьку владу, страх перед ймовірними репресіями, укладені шлюби з іноземними громадянами частина остарбайтерів не повернулася в СРСР.

— Якою була дорога додому?

— Репатріацію остарбайтерів умовно можна поділити на три періоди. Військовий (1944 — травень 1945 р.) — характеризувався поверненням на батьківщину під час переміщення Східного фронту на заключних етапах війни. Повоєнний (травень — лютий 1945 р.) — масовим поверненням з усіх окупаційних зон Німеччини та інших країн. «Холодної війни» (березень 1946 — 50-і роки) — різкою зміною колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції власної позиції щодо здійснення репатріації, фактичним її блокуванням.

Дорога додому для вчорашніх невільників виявилася довгою. Для одних вона розтягнулася на місяці, для інших на роки. Дуже багато залежало від проходження обов’язкової принизливої процедури фільтрації — перевірки на предмет політичної благонадійності, оскільки всі без винятку остарбайтери сталінським керівництвом негласно були віднесені до вірогідних ворогів народу. Під час фільтрації також розв’язувалося питання використання репатріантів з максимальною користю. Одні призивалися у лави діючої армії, інші відбиралися у трудові батальйони, треті тимчасово залишалися у Німеччині для виконання демонтажних робіт за програмою репарації, четверті відправлялися додому, п’яті направлялися на примусові роботи у спецпоселення для відбуття покарання. Тож «набуття Батьківщини» було повне драматизму.

По прибутті додому усіх репатріантів взяли на поіменний облік і навіть проідентифікували, що пояснювалося інтересами держави. Вважалося, що репатріанти зазнали шкідливого впливу нацистської та буржуазно-реакційної пропаганди. Зіткнувшись з не досить привітною до них дійсністю вдома, вони, щоб не наражатися на зайві неприємності, додаткові труднощі, а то й пряму небезпеку, не афішували власне минуле, свій соціальний статус. Вони мовчали десятиліттями. Зміни на краще в долі східних робітників накреслилися під кінець існування СРСР. Проте реальне повернення із небуття тоталітаризму вони відчули в незалежній Україні.

Олег ЧЕБАН,«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Урядовий Кур'єр

Это Вам будет интересно:

Юридические публикации:

  • Adds.kiev.ua - это юридические услуги от профессиональных
    юристов и адвокатов города Киева и Киевской области,
    за плечами которых многие годы юридической практики!

Мы помогаем даже в сложных ситуациях и неурядицах!

Контакты юристов

Телефон:
E-mail:
Юридические услуги - Сергій ГАЛЬЧАК «Під час війни з України в Німеччину ..., 2020 год |
1676b6902a1c6c119988b3b7eb617bca