консультации по различного рода правовым вопросам;
Як відгукнулись ці слова Кобзаря у серцях його нащадків?
Як і життя, найбільшу повагу віддають Кобзареві люди, які не себе прагнуть прославити на його імені, а люблять його щиро й безкорисливо. Діють не за вказівкою, а за велінням серця. Зрозуміло, через нинішні економічні обставини вони не все можуть зробити для збереження пам’яті про Велику Людину. Через це й змушені звертатись до влади. Ні, не за допомогою. Щоб вона виконала те, в чому присягалась. Що ж маємо?
Це ж треба так! Очевидці стверджують, що 2 липня 1843 року, коли Тарас Шевченко вперше приїхав у Яготин з Олексієм Капністом до князя Миколи Рєпніна, йшов дощ. Панів запросили в маєток. Поета разом із селянином-візником «забули». Але правду кажуть, що дощ — на щастя. І Тарас Григорович був щасливим у Яготині. Пізніше він напише, що всі дні перебування в Яготині є і будуть рядом прекрасних спогадів.
«Ганна вродлива». Портрет Ганни Закревської, в яку поет був закоханий. Фото з сайту tarasshevchenko.at.ua
Дощ на щастя?
Відчути ту атмосферу можна й нині. Отже, третє липня 2013 року. Йде дощ, як і 170 років тому. Разом із заступником голови Яготинської райдержадміністрації, що на Київщині, Галиною Третяк підходимо до флігеля, в якому зупинявся поет.
— Почуваєшся тут зовсім іншою людиною, — тихо каже Галина Михайлівна, — ніби на крилах піднімаєшся…
Це справді так. Однак цього могло й не бути. Флігель і пам’ять про його роль в нашій історії зберегли й відродили ентузіасти. Життя є життя, і рядка з історії не викреслити: свого часу флігель розібрали на дрова. Залишився лише фундамент.
— Відродження розпочав фундатор музейної справи району Олександр Непорожній, — розповідає завідувачка музею «Флігель Т. Г. Шевченка» Лариса Гусак. — Продовжив нинішній голова райдержадміністрації Володимир Семеняка.
З трепетом переступаємо поріг. Нас зустрічає автопортрет художника, писаний 1843 року. На ньому — живий, натхненний Шевченко. Тут є речі, які пам’ятають гостя цієї оселі. Стіл, за яким Тарас Григорович написав поему «Тризна». Ліжко. Дзеркало. Їх зберегла і передала (не продала!) сім’я Купріїв. У музеї відчуваєш дух епохи і нестримне бажання дізнатись більше, чому поету так полюбився Яготин. Лариса Гусак розповідає про це з натхненням.
В Яготині відновили флігель, у якому колись зупинявся поет. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ
Знаходив час для кріпаків
У 30—40 роках XIX ст. Яготин був центром Пирятинського повіту, де жив опальний вельможа князь Микола Рєпнін. З усією родиною у липні 1843 року і познайомився великий український поет, завітавши до Яготина разом з Олексієм Капністом, щоб зняти копію з портрета князя. У жовтні 1843 року Тарас Шевченко вдруге приїхав до Яготина, щоб зробити ще дві копії.
В Яготині Тарас Шевченко також намалював автопортрет і подарував дочці князя Варварі, з якою здружився найбільше. Варвара Миколаївна одержала всебічну освіту, захоплювалася літературою і мистецтвом, приятелювала з Миколою Гоголем, сама писала і друкувалась у журналах. Княжна не тільки щиро захоплювалась поетичним талантом Тараса Шевченка, а й не приховувала своєї любові до поета.
У січні 1844 року Шевченко малює портрет дітей Василя Миколайовича Рєпніна — Василька та Варі. Заприятелював Кобзар і з домашнім лікарем князя Фердинандом Фішером. Його розповіді про перебування в Єгипті та на мисі Доброї Надії дуже цікавили поета. Познайомився поет і з Глафірою Псьол, яка разом зі своїми сестрами жила в родині Рєпніних. Усіх їх єднала любов до мистецтва. Так, Глафіра Псьол непогано малювала, Олександра захоплювалась поезією. Про її вірші «Свячена вода» Т. Г.Шевченко писав у передмові до невиданого «Кобзаря» 1847 року.
Тут поет читав свої твори. Ось що писала Варвара Рєпніна, коли почула поему «Слепая»: «О, якби я могла передати усе, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яке очарування і який біль! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші нашою красивою мовою».
У Яготині Тарас Шевченко написав російською мовою поему «Тризна», яка була надрукована в 1844 році в журналі «Маяк» і присвятив її Варварі Рєпніній.
Шевченко багато працював. І все-таки знаходив час для спілкування із селянами-кріпаками, навіть відвідував їхні весілля. Мабуть, на одному з них записав жартівливу пісеньку-частівку: «Соколе мій, чоловіче»....
Поет часто на кілька днів їздив до Закревських у Березову Рудку. Його тягло до чарівної господині дому — красуні Ганни Іванівни. Шевченко намалював портрети «Ганни вродливої», її чоловіка Платона та його брата Віктора.
У вільний від роботи час Тарас Григорович заходив у велику князівську бібліотеку, в якій зібрано понад 30 тисяч томів класиків світової і російської літератури. Тут зберігалися дуже рідкісні видання і рукописи, а також гетьманський архів, що залишився від Кирила Розумовського. Серед рукописів були твори Миколи Гоголя, з яким хотів познайомитись через Варвару Рєпніну.
При маєтку була велика картинна галерея з оригіналами робіт Левицького, Боровиковського, Рокотова, а також картини і гравюри європейських та російських художників. Серед них — роботи художника-кріпака Івана Усенка. Бібліотека і картинна галерея були для Шевченка місцем, де він міг поглиблювати свої знання з історії, літератури та живопису.
Другий приїзд поета в Яготин збігся з Великодніми святами 15 квітня 1845 року.
Перебуваючи на засланні, поет пам’ятав Яготин. У повісті «Близнецы» подано короткий опис Троїцької церкви, збудованої в Яготині в 1800 році Кирилом Розумовським. У листах до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року Шевченко писав: «Я дуже часто пригадую Яготин. Всі дні мого перебування колись в Яготині будуть для мене рядом прекрасних спогадів...»
Відвідав Яготин Тарас Шевченко і після заслання — у 1859 році, прямуючи в Переяслав до Козачковського. Це було останнє перебування Шевченка в Яготині.
У музеї відвідувачі звертають увагу на портрет «Ганни вродливої» (Ганни Закревської), яку Шевченко любив і їздив з Яготина до неї в Лемешівку. У засланні невільник присвячує жінці вірші. В селі збереглась будівля, де вони зустрічались, каштанова алея, якою ходили до ставу. Там стоїть дуб-велетень — свідок тих далеких подій.
Отакою побачив Шевченко Лемешівку. Малюнок «Селянське подвір’я». Фото з сайту picasaweb.google.com
Чи здолають ентузіасти байдужість?
Шлях наш пролягає туди. Але якщо до флігеля заходиш з піднесенням, то вже на під’їзді до будинку, де Шевченко був щасливим, у Галини Третяк виступили сльози. Ні, не радості.
У Лемешівці місце щасливих зустрічей Шевченка заросло бур’яном. Будинок, у якому він переживав найкращі почуття, валиться. Якби не вчитель-пенсіонер Петро Гаркуша, ми б уже не мали ні будинку, ні речей його гостювання. Петро Петрович облаштував тут музей на громадських засадах, вчить дітей малярству і бджолярству.
Зрозуміло, крім ентузіазму, потрібні кошти на ремонт будівлі, її обслуговування. Тому уже не один рік місцева влада просить Київську обласну раду і Міністерство культури передати не узаконений владою, але збережений небайдужими людьми музей Шевченка до обласної комунальної власності. Просять одне: взяти під свій захист пам’ять про Кобзаря.
Пенсіонеру Петру Гаркуші це болить, а от міністерські посадовці жодного разу не побували в Лемешівці. Навіть нині, коли розробляються заходи до 200-річчя Великого Кобзаря. Виходить, державні проекти не враховують реалій життя.
Чому це село потребує особливої уваги? Тарас Григорович приїжджав у Лемешівку тричі в 1843—1845 роках, і кожен раз був зачарований лемешівською природою, доброзичливими людьми і їхньою працьовитістю. Одного разу, коли Віктор Закревський, Євген Гребінка та Тарас Шевченко їхали в кареті до земляної фортеці «Телепень», то поет не міг намилуватися біленькими хатками під солом’яними стріхами, що потопали .за вишневими садами.
Усього кілька Шевченкових творів залишили згадку про Лемешівку — це малюнок «Селянське подвір’я», вірш «Садок вишневий коло хати», початок поеми «Кавказ», вірші «В неволі важко, хоча й волі…», «Чи ми ще зійдемо знову». Тут він написав «Автопортрет зі свічкою», картину «Чумаки серед могил» та ще низку творів, про які згадували старожили села, але які не дійшли до наших днів і до нас...
У музейній кімнаті зібрані речі старовини, що створюють атмосферу тих часів, коли в маєтку гостював Тарас Шевченко. Фортепіано, якого торкалася поетова рука, настінний годинник, старовинні монети. Але найдорожче — сам будинок! По цій підлозі він ходив, його бачили ці стіни, його пам’ятають дуби, сосни й каштани. Коли гасне останній промінчик світла — в цій кімнаті збираються давні друзі: Шевченко, Закревський, Гребінка, де Бальмен, Капніст, Чужбинський... Тут витає дух тих, хто творив, працював, жив на славу Україні. На славу нам — їхнім нащадкам.
Если учесть быстрый ритм современной жизни, то юридическая помощь должна предоставляться в кратчайшие сроки и быть доступной в любое время суток, в том числе и онлайн.
