Відтепер з іменем Героя України Бориса Возницького — і Львівська національна галерея мистецтв, і премія для музейників
Завдяки Борису Возницькому картинна галерея стала найбільшим і найбагатшим музейним закладом України. Її фонди зросли вдесятеро, і тепер колекції з понад 62 тисяч творів світового та національного мистецтва затісно навіть у 26 окремих об’єктах, 14 з яких — музеї. Рятував Борис Возницький не лише раритети, а й збирав докупи під крило галереї мистецтв історико-архітектурні пам’ятки Львівщини. Мабуть, давно перетворилися б на руїни архітектурні перлини Галичини — Олеський, Жовківський, Золочівський замки, Підгорецький палац та палац Потоцьких у Львові, як, приміром, унікальні комплекси у Поморянах, Старому Селі та Тартакові, якби він не взяв найцінніші замки під свою опіку. А нині відновлені палаци б’ють усі рекорди за кількістю відвідувачів.
Бориса Григоровича називали ангелом-охоронцем мистецької спадщини країни. Як представник Ради національних музеїв він немало побував у світі, побачивши, як працюють тамтешні аналогічні заклади, зібрав однодумців і взявся за ризиковану справу. Об’їздив усі села й міста Галичини, врятував від нищення унікальні храми, іконостаси й ікони (понад 2 тисячі) із закритих церков. Стукав у двері чиновницьких кабінетів, «вибивав» понаднормові ліміти на дефіцитні будматеріали. Умів переконати, знайти аргументи.
Унікального Бориса Возницького називали янголом-охоронцем мистецької спадщини України. Фото з сайту loda.gov.ua
Борис Григорович не вкладався у звичний образ кабінетного академіка. Набагато комфортніше почувався у робочій формі, ніж в елегантному костюмі. Тож у вільну хвилину їхав на якийсь із об’єктів: не іспектувати працівників, а допомагати. Брався до роботи з лопатою, кельмою, молотком.
Багато встиг написати, дослідити, видати, зокрема дослідження життя Миколи Потоцького, старости Канівського, який власним коштом збудував в Україні десятки церков. Може, міркував, для когось буде повчальним життєпис його діянь. Та довелося бути і менеджером: думати, де взяти кошти на першочергові ремонтно-реставраційні роботи, реалізацію проектів. Возницький не любив плакатися, як інші, нарікати на бідність, чиновницьке нерозуміння. Відколи знала Бориса Григоровича, лише раз почула в його голосі розпач. То було після чергових ходінь кабінетами, коли через сильні снігопади завалилася покрівля над вхідною брамою Золочівського замку. Коли натягував із науковими працівниками музейного комплексу плівку над зруйнованим стихією дахом, у Бориса Григоровича вичерпався запас оптимізму.
«Нікому нема до того діла, що нищаться унікальні пам’ятки. Не шануємо багатющу спадщину, як уміють це робити поляки, угорці, німці, австрійці. Чи доводилося бачити в тамтешніх краях хоча б один невідновлений замок, палац?» — журився Борис Григорович.