консультации по различного рода правовым вопросам;
Дорослі з деяких фільмів Docudays UA впадають у дитинство, підлітки беруться за непомірну працю
І мільйони українців, немов від якогось наслання, наприкінці радянської епохи й на початку нашої незалежності розчиняли свої злидні й негаразди в найперших мильних серіалах «Рабиня Ізаура», «Багаті теж плачуть», «Дика Роза», «Просто Марія»; а в Росії очманілих від такої неочікуваної слов’янської слави акторів із цих примітивів приймали на найвищому державному рівні, вітали як національних героїв і безмірно закидали шубами…
Аж ось стали дорослими нащадки тих фанатів бразильських і мексиканських сльозогінних історій. Зашоунізовані телебаченням, вони бавляться тепер у реаліті з чужоземного плеча на кшталт «Міняю жінку», залишають «Хату на тата» і заселяються в усілякі інші численні телеформати…
І що їм до Docudays UA, в якому вони не те що не доки, а й переважно гадки не мають про цей Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини, що недавно відбувся в Україні вже вдесяте, а всі охочі могли безплатно переглянути його фільми в кінотеатрах «Київ» та «Кінопанорама»…
Та за 10 років на найкращих зразках цієї всесвітньої фестивальної кінодокументалістики виросли і ті молоді українці, котрі зосереджені на житті справдешньому, а не зрежисованому на чийсь копил у телешоу та серіалах, чим триваліших, тим безглуздіших. І переймаються драматургією та унікальністю доль закордонних землян і своїх співвітчизників, їхньою правовою гідністю і її дотриманням за конкретних обставин, призвичаєнням до відчуття свободи й несподіваними творчими ракурсами кінодокументалістів, з яких і люди, й світ постають в ексклюзивних вимірах.
А Помідоров натякав одразу
До десятиріччя Docudays UA глобальний екстрим підготувала Природа: фестиваль збігся зі стихійним снігопадом. І якщо Київ обліпили кучугури вагою, за словами міського голови, в 40 мільйонів тонн, то докудейців — історії, як із тих заметів дістатися до фестивальних дійств і потім додому. Хтось із них, я чула, пропустив старт Docudays, бо маршрутка на Борщагівці так і не вибралась зі снігового полону, а хтось потрапив на нього, але у своїй квартирі опісля опинився аж о 7-й ранку.
А ще своєрідний тест пройшли на самому відкритті кінофоруму. Переповнена Червона зала Будинку кіно очікувала ввечері на його учасників та гостей, котрі запізнювалися через негоду. Але зовсім не сподівалася на візитерів у спецформі. «Беркутівці» в закритих шоломах і зі щитами вишикувалися перед першим рядом. Двоє кремезних молодиків у масках завмерли на сцені, доки там судовий виконавець зачитував перед мікрофоном постанову Окружного адміністративного суду міста Києва, за позовом КМДА, загрозливу для кінофестивалю, оскільки в Docudays «кількість можливих учасників заявлених заходів є дуже значною, що може спровокувати сутички та порушення громадського порядку».
Спочатку в залі хтось нерішуче й недружно розсміявся, почувши прізвище судді, — Помідоров. Хтось вигукнув: «Ганьба!» А хтось: «Міліція з народом!» «Розіграш», — подумала я, а журналістка-телевізійниця, що сиділа поряд ліворуч, повернувшись до мене, вимовила це слово вголос — дещо запитально. Сусідкою праворуч була літня іноземка, вона реагувала на несподіванку зацікавлено-спокійно.
«То це не розіграш?» — розгублено озвалася дівчина з ряду позаду, коли ведучий церемонії відкриття Єгор Соболєв попросив юристів, «яких достатньо в залі», зібратися біля сцени, а ще за кілька хвилин повідомив їхню думку: «Якщо є рішення суду, то його варто виконувати». І лише наступна фраза Єгора, після паузи: «Ми пропонуємо поаплодувати нашим колегам, які прийшли привітати кінофестиваль», — нарешті оговтала всіх від цієї містифікації.
Що в такому психологічному експерименті було визначальнішим — наше недостатнє усвідомлення своїх суто людських і громадянських прав у суспільстві чи можливість їхніх нехтувань у ньому?
Нового президента не помітила
А за кілька хвилин потому, занурившись у фільм-відкриття фестивалю «Твердиня» чеських режисерів Клари Тасовської та Лукаша Кокеша — про грудневі президентські вибори в досі невизнаній Придністровській Молдавській Республіці, — ті з нас, що довго були радянськими, якісь свої колишні риси впізнавали в її громадянах, героях цієї документальної стрічки. Молоді придністровки, які сподіваються на постійну допомогу Росії, нині парадоксально пишаються своїми перевагами: вони-от займаються спортом, тоді як у Молдові лише п’ють пиво у дворах (ми теж колись тішились, що перебуваємо не в загниваючому капіталізмі, де б’ють чорношкірих)… Один чоловік пояснює порядок на цьому «шматочку раю»: тому що міліції тут більше, ніж населення. Другий вдоволений, що в Придністров’ї панує російська мова, бо в Молдові націоналісти розмовляють румунською. Президент, котрий правував понад 20 років, вже не уявляв себе не вождем і закликав народ лише до «стабільних змін». І юна школярка, яка за таких змін виросла, навіть не помітила, що вождь після виборів інший. «А це хто?» — вихопилось у неї за родинним столом, коли з Новим роком вітав придністровців новий президент…
«Якщо хоч одна людина після перегляду фільму вийде із зали з новою думкою, ідеєю, з бажанням щось зробити, то фестиваль був недаремним, — переконаний визнаний експерт у світовій документалістиці Тує Стін Мюллер із Данії, який очолював журі конкурсу DOCU/ЖИТТЯ. — У моїй країні багато прикладів, коли проблеми, висвітлені у фестивальних документальних фільмах, cпричинили зміни до певних постанов, положень законодавства. Але навіть якщо ці зрушення будуть не кардинальними, державними й міжнародними, а в особистому чи громадському житті в якійсь країні, то це вже звершення».
Іграшкова паличка в руках цього хлопчини — єдина «декорація» у фільмі Гієдре Бейноруте «Розмови на серйозні теми», де герої віч-на-віч і з режисером, і з глядачем. Фото з сайту docudays.org.ua
Зміни на краще в людях стимулює держава
Спочатку щодо змін, які відбуваються з героями у фільмах. Кінострічка Даніеля Абми «Після Вріцена», відзначена призом глядацьких симпатій, — про адаптацію в суспільстві трьох молодих злочинців, звільнених з німецької в’язниці Вріцен у Бранденбурзі. Відповідні служби одразу ж потурбувалися про помешкання для кожного з них, працевлаштування, не забували й тоді, коли всі троє стали батьками. Але один, кремезний зовні, котрий так обурювався контролем опікунки, не впорався зі своєю крихіткою і разом із дружиною згодився віддати її на усиновлення. Наймолодший взявся за звичну справу, продаж наркотиків, і знову опинився в тюрмі, залишивши дитину на юну дружину. Найстарший, який відбув строк за вбивство хлопця, на волі усвідомив свою провину спочатку по-філософському відсторонено: так, це страшно, через нього у когось тепер немає сина. Та де й поділася така спокійна розсудливість, коли в нього народилася донечка. Тут він скипів, уявивши всі можливі загрози для неї, — найперше від педофілів: «Уб’ю, якщо хтось наблизиться до малої хоч на крок!»…
Де земля, мов сільська груба
Естонська документалістка Маріанна Каат на десятому Docudays UA була в журі конкурсу DOCU/КОРОТКО. А причина, за якою її «Шахта №8» не стала конкурсною на фестивалі торік, може увійти до підручників з кінематографії як неймовірна: за кілька годин до показу «табу» на неї оголосила Docudays UA … її співпродюсер, наша співвітчизниця Олена Фетісова, звинувативши стрічку в неправдивості. Тож «Шахту №8» Маріанна Каат оприлюднила в YouTube, а згодом її побачили на 30 світових кінофестивалях.
Юра Сіканов, герой фільму, — із містечка Сніжне в Донбасі, де земля під ногами може горіти й нефразеологічно. Бо там поклади кам’яного вугілля подекуди розташовані так неглибоко, що не в одному обійсті є лаз до міні-шахти — немов кружок на залізній пластині груби, якою може стати земляна поверхня, якщо чорне золото під нею запалити. Із 15 років почав добувати вугілля в таких нелегальних копанках цей хлопчина, спочатку ставши годувальником і для матері з вітчимом, які зловживали оковитою, і для старшої та молодшої сестер. А згодом, коли вибір, з ким жити далі, мама зробила не на користь дітей, не лише утримував на свій заробіток сестричок, а й не забував перевіряти домашні завдання молодшої й телефонувати її вчителям, якщо обманювала, що нічого не задавали.
Тягар відповідальності за стількох людей, який за безробіття в тій місцевості під силу не кожному з дорослих, Юра, зі своєю зовсім не богатирською статурою, звалив на плечі не з примусу: вважав це для себе природним. Люди казали, що ця риса в нього — від покійного дідуся, колишнього директора заводу. А він сам вважає, що до праці його призвичаїла мама, яка була дуже хорошою, почала пити з горя, коли помер їхній тато, а до алкоголізму довів її співмешканець. Хлопчина нікого не звинувачує ні у фільмі, ні поза ним. Власникам нелегальних шахт, навпаки, вдячний — за змогу заробітку: бо інакше, наголосив, міг стати злодієм чи наркоманом.
Але порівняйте, що робить у Німеччині рідна держава для молодого громадянина, який відбув покарання за вбивство, щоб він став людиною, а не рецидивістом. І що пережив після фільму Юра, коли про нього дізналися і Україна, і весь світ. І в міліції цілу ніч просидів прикутим до батареї, і в містечку нарікали, що через нього позакривали нелегальні шахти, і сусіди так побили бітами, що довелося робити операцію, на яку зібрали гроші незнайомі йому люди через Інтернет. Міг би зробити кар’єру за кордоном, куди його запрошували. Але бачить себе лише в Україні і лише поряд з мамою, яка, слава Богу, вже не п’є, вивчилась на кухаря, але «без мене пропаде». Та й молодшу сестричку мріє повернути з інтернату до родини.
Юрій Сіканов підлітком узяв на себе відповідальність за всю родину, а це Великий Вчинок. Але чи хтось сказав добре слово про цього юнака на державному рівні? Чи хтось бачив колись його прізвище з-поміж лауреатів «Людини року»?
Дивна властивість сучасності простежується у деяких фільмах Docudays UA: діти й дорослі там ніби помінялися місцями. Це б Юрі Сіканову так занурюватися в 15 років у гру «втеча голубів», імітуючи «розмови» й рухи цих птахів, як цим самовіддано захоплюються упродовж років двоє чоловіків із робітничого району Глазго (шотландська стрічка «Воласті голуби» Пола Фігана, переможець у конкурсі DOCU/КОРОТКО). Отак «впадати в дитинство» вони мають час і змогу.
Если учесть быстрый ритм современной жизни, то юридическая помощь должна предоставляться в кратчайшие сроки и быть доступной в любое время суток, в том числе и онлайн.
