консультации по различного рода правовым вопросам;
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Висновки Верховного Суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за перше півріччя 2013 року
Спори про право власності та інші речові права
1. Відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України від 19 червня 1992 р. № 2482-XII( 2482-12 ) "Про приватизацію державного житлового фонду" наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Згідно із ч. 3 ст. 9 Житлового кодексу України( 5464-10 ) (далі — ЖК України) ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи з аналізу змісту Закону України від 19 червня 1992 р. № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі — ЦК України) місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже, і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Усупереч наведеним положенням законодавства суди пов'язали право осіб на приватизацію з фактом їхньої реєстрації в спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-IV ( 1382-15 ) "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", а не з їхнім правом на житло та фактом проживання у квартирі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-125цс12).
2. Питання про вилучення після смерті інваліда, який помер у 2009 р., автомобіля, отриманого ним як гуманітарна допомога, повинно вирішуватись на підставі нормативно-правових актів, що були чинними на час смерті інваліда.
У справі, яка переглядалася, таким нормативно-правовим актом є Порядок забезпечення інвалідів автомобілями( 999-2006-п ), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 р. № 999, відповідно до п. 41 якого (у редакції, що була чинною на час смерті інваліда) автомобіль, отриманий інвалідом як гуманітарна допомога, після його смерті повертається (вилучається) головному управлінню соціального захисту і здається підприємству, що здійснює заготівлю та переробку металобрухту, або видається в порядку черговості інваліду, який перебуває на обліку.
Оскільки права та обов'язки в членів сім'ї інваліда стосовно спірного автомобіля виникли після смерті інваліда, а не в момент забезпечення його автомобілем, то застосуванню до спірних правовідносин підлягає зазначений Порядок від 19 липня 2006 р. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 р. у справі № 6-153цс12).
3. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 651 ЦК України( 435-15 ) договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Згідно із ч. ч. 4, 5 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Виконане за договором до його зміни чи розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом.
Незважаючи на те, що в судовому порядку було встановлено, що відповідач отримав свідоцтво про право власності на об'єкт інвестування — спірну квартиру — до виникнення спору про розірвання інвестиційного договору, суд касаційної інстанції всупереч положенням ч. 4 ст. 653 ЦК України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на вказаний об'єкт (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-158цс12).
4. У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до гл. 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 зазначеного Кодексу). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема, у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 січня 2013 р. у справі № 6-164цс12).
5. Згідно із ч. ч. 1 та 2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності відповідними актами; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Законом України від 11 січня 2011 р. № 2913-VI( 2913-17 ) "Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України( 2947-14 ) щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя", що набрав чинності 8 лютого 2011 р., ст. 61 Сімейного кодексу України (далі — СК України) доповнено частиною п'ятою, якою передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Визнаючи спірні земельні ділянки, які одержані сторонами в 1996 та 2009 роках, спільною сумісною власністю подружжя, суди безпідставно керувалися ч. 5 ст. 61 СК України( 2947-14 ), застосувавши цю норму до правовідносин, що виникли до набрання чинності зазначеним вище Законом( 2913-17 ) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-175цс12).
6. Аналіз положень ст. ст. 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України( 435-15 ) дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності.
Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.
Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно до своєї частки в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки житлового будинку та нежитлових приміщень, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану житлового будинку, перетворення в результаті переобладнання житлових приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як жилі через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).
У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина житлового будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію й зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-12цс13).
7. З огляду на положення ч. 1 ст. 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII( 697-12 ) "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї у період чинності цього Закону, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2013 р. у справі № 6-23цс13).
8. Вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. У порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви боржників на правильність арешту майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 травня 2013 р. у справі № 6-26цс13).
9. У разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця (ст. 814 ЦК України( 435-15 )).
Відповідно до ч. 1 ст. 821 ЦК України договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п'ять років.
Вирішуючи спір, предметом якого є правовідносини, пов'язані з виселенням відповідачів із приміщення, що знаходиться на території бази відпочинку, суди виходили з положень, визначених ст. ст. 814, 821 ЦК України.
Оскільки судами не було з'ясовано, чи входить спірне приміщення до складу житлового фонду, Верховний Суд України не погодився з викладеними в судових рішеннях висновками, які ґрунтуються на нормах матеріального права, що регулюють відносини, які виникають із договору найму (оренди) житла (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 24 квітня 2013 р. у справі № 6-30цс13).
Спори, що виникають із земельних правовідносин
1. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України( 254к/96-ВР ) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією( 254к/96-ВР ) та законами України.
Згідно з вимогами абз. 1 п. 12 розд. X "Перехідні положення" Земельного кодексу України( 2768-14 ) (далі — ЗК України) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК України).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним.
Посилання в судових рішеннях, які переглядаються, на те, що визнання державного акта на право власності на земельну ділянку не передбачено законодавством, суперечить вищенаведеним нормам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-169цс12).
2. Державна реєстрація договору оренди земельної ділянки в період визначеного сторонами строку дії договору забезпечує правомірне, договірне використання орендарем орендованої земельної ділянки відповідно до норм ЗК України, ЦК України, Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV ( 161-14 ) "Про оренду землі" та Закону України від 11 лютого 2010 р. № 1878-VI( 1878-17 ) "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України", незалежно від дати проведення такої реєстрації, до пред'явлення позову про повернення земельної ділянки чи після його пред'явлення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 березня 2013 р. у справі № 6-5цс13).
3. Видання головою державної адміністрації розпорядження про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без висновку державної експертизи зазначеного проекту землеустрою суперечить положенням законів України, зокрема: ч. 6 ст. 123 ЗК України( 2768-14 ) та ст. 9 Закону України від 17 червня 2004 р. № 1808-IV( 1808-15 ) "Про державну експертизу землевпорядної документації" (у редакції зазначених норм, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
Орендна плата за землю — це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України 3 липня 1992 р. № 2535-XII ( 2535-12 ) "Про плату за землю", та перевищувати 10 відсотків їх нормативної грошової оцінки (ч. ч. 1, 4 ст. 21 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV( 161-14 ) "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин)).
Випадки обов'язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок зазначено в ч. 1 ст. 13 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV ( 1378-15 ) "Про оцінку земель" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин): визначення розміру земельного податку, визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-11цс13).
4. Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України( 2768-14 ), яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси, площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених ч. ч. 5 — 8 зазначеної статті, та у випадках, визначених ст. 150 указаного Кодексу.
Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам.
Оспорювані розпорядження видано в один день — 2 листопада 2007 року. Ними вилучено з постійного користування одного й того самого постійного користувача земельні ділянки лісогосподарського призначення — ліси першої категорії загальною площею 14,85 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства.
Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і у зв'язку із цим, чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень (постанови судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України: від 20 березня 2013 р. у справі № 6-13цс13; від 20 березня 2013 р. у справі № 6-20цс13; від 17 квітня 2013 р. у справі № 6-28цс13).
5. Відповідно до ст. 328 ЦК України( 435-15 ) право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначено ч. 1 ст. 116 ЗК України ( 2768-14 ). Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, передбачених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (ч. 1 ст. 116 ЗК України) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог ст. ст. 116, 118 ЗК України, — недійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2013 р. № 6-14цс13).
6. У разі приватизації громадянином земельної ділянки необхідність сплати до бюджету відновної вартості розташованих на ній багаторічних зелених насаджень виникає із самого лише факту переходу до громадянина права власності на земельну ділянку, а отже, і розташованих на ній зелених насаджень, і не пов'язується з їх фактичним видаленням (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-24цс13).
7. Відповідно до ст. ст. 60, 61 ЗК України та ст. ст. 88, 89 Водного кодексу України( 213/95-ВР ) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності, за окремими проектами, що розробляються, узгоджуються та затверджуються відповідними органами, встановлюються прибережні захисні смуги з режимом обмеженої господарської діяльності.
Зі змісту вищезазначених норм випливає, що дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об'єкту зокрема.
Спорудження паркану по межі орендованої земельної ділянки не є таким, що суперечить цій меті (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-25цс13).
8. Судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів на право власності та право постійного користування земельними ділянками.
Згідно з абз. 1 п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-33цс13).
9. Охороні та відновленню підлягають усі зелені насадження в межах населених пунктів під час проведення будь-якої діяльності.
Відновна вартість зелених насаджень, які розташовані на земельній ділянці, що відведена в установленому порядку фізичній особі, сплачується під час передачі такої ділянки у власність відповідної особи. Подальше видалення таких зелених насаджень здійснюється за рішенням власника земельної ділянки без сплати їх відновної вартості.
У разі набуття громадянином права власності на земельну ділянку необхідність сплати до бюджету відновної вартості багаторічних зелених насаджень, які розташовані на ній, виникає із самого лише факту переходу до громадянина права власності на земельну ділянку з розташованими на ній зеленими насадженнями й не пов'язується з їх фактичним видаленням.
Відмовивши в позові з огляду на те, що підставою для сплати відповідачем відновної вартості зелених насаджень є наявність факту їх видалення з дотриманням установленого для цього порядку, суд допустив неправильне застосування норм матеріального права, зокрема: ст. 28 Закону України від 6 вересня 2005 р. № 2807-IV ( 2807-15 ) "Про благоустрій населених пунктів" та Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах( 1045-2006-п ), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2006 р. № 1045, а суд касаційної інстанції безпідставно погодився з таким висновком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 червня 2013 р. у справі № 6-44цс13).
10. Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, що пов'язані з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.
Посилання в заяві на те, що перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку міститься в ст. 140 ЗК України( 2768-14 ) й що він є вичерпним, не може бути визнано підставою для перегляду судового рішення, оскільки зазначеною нормою встановлено такий перелік для випадків, коли право власності набуто в передбаченому законом порядку. Разом із тим у справі, яка переглядалася, судом установлено, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі незаконного розпорядження органу місцевого самоврядування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13).
Спори щодо виконання зобов'язань
1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, установлених попереднім договором.
Необґрунтоване ухилення однієї зі сторін від укладення основного договору, передбаченого попереднім договором, може бути підставою для відшкодування другій стороні збитків, завданих простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 635 ЦК України( 435-15 )).
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, ЦК України покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини в порушенні зобов'язання (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-170цс12).
2. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України( 435-15 ) виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Внесення завдатку як способу забезпечення виконання зобов'язання може мати місце лише в разі наявності зобов'язання, яке повинно було виникати на підставі договору.
Оскільки договору, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана однією зі сторін грошова сума є авансом, який підлягає поверненню (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-176цс12).
3. Згідно зі ст. 68 ЖК України( 5464-10 ) наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідних територіальних громад, а також погодження в установленому порядку цих питань із підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності.
Визнано таким, що не ґрунтується на законі, висновок суду про відсутність підстав для стягнення заборгованості зі споживача житлово-комунальних послуг лише з тих підстав, що постановою суду визнано неправомірним рішення виконавчого комітету міської ради про зміну тарифів. У такому разі слід було виходити з тарифів, які були чинними до тарифів, визнаних недійсними, або затверджені на виконання постанови суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 березня 2013 р. у справі № 6-6цс13).
Спори щодо забезпечення виконання зобов'язань
1. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-172цс12).
2. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України( 435-15 ) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Оскільки договорами поруки було встановлено строк її припинення — після закінчення трьох років, починаючи від останнього дня, передбаченого для виконання зобов'язань за договором кредиту, а кредитним договором установлено його дію до 24 червня 2009 р., то днем настання строку виконання основного зобов'язання, з якого починається відлік трирічного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 25 червня 2009 р., а припинення поруки відповідно до вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України — 25 червня 2012 р. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-3цс13).
3. Згідно із ч. 1 ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Відповідно до ст. 27 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII ( 2654-12 ) "Про заставу" застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги.
Указані норми застосовуються з урахуванням положень Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV( 1255-15 ) "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, установлених із метою забезпечення виконання зобов'язань.
Реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст. ст. 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-7цс13).
4. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
У силу застави, згідно зі ст. 572 ЦК України, кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором (ч. ч. 1, 7 ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу").
Відповідно до ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 25 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII ( 2654-12 ) "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених ст. 26 цього Закону, положеннями якої передбачено такий спосіб звернення стягнення на предмет застави, як продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою — покупцем.
Відповідно до ст. 627 ЦК України( 435-15 ) сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Нормами чинного законодавства заставодержателю надається право на власний розсуд обрати спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, у тому числі й продаж предмета такого обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 березня 2013 р. у справі № 6-10цс13).
5. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
У разі смерті боржника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
Якщо іпотекодавець не погоджується забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником, договір іпотеки на підставі ч. 1 ст. 523 ЦК України припиняється (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 квітня 2013 р. у справі № 6-18цс13).
6. Згода поручителя на збільшення обсягу його відповідальності повинна бути очевидною й наданою в спосіб, передбачений договором поруки. Надання згоди учасником товариства з обмеженою відповідальністю, який є одночасно поручителем, на збільшення процентної ставки за наданим товариству кредитом без дотримання зазначених вище вимог не свідчить про надання ним згоди на збільшення обсягу своєї відповідальності як поручителя та тягне за собою припинення поруки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 червня 2013 р. у справі № 6-43цс13).
7. Відчуження майна, переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника, здійснюється в порядку, визначеному Законом України від 14 травня 1992 р. № 2343-XII( 2343-12 ) "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, яка була чинною з 15 лютого 2010 р. до 16 червня 2010 р.).
Положеннями цього Закону( 2343-12 ) не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення індикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України( 435-15 ), які дають право витребувати майно в набувача.
Разом із тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 червня 2013 р. у справі № 6-58цс13).
Спори щодо визнання правочинів недійсними
1. Іпотека виникає відповідно до Закону України від 19 червня 2003 р. № 979-IV( 979-15 ) "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV ( 898-15 ) "Про іпотеку" щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.
Іпотекодавцем за іпотечним договором, предметом іпотеки за яким є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, може бути забудовник — особа, яка організовує спорудження нерухомості для власних потреб чи для передачі її у власність іншим особам, або особа, власністю якої стане ця нерухомість після завершення будівництва.
Установивши, що майнові права на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість якої була сплачена замовником за договором будівельного підряду, відповідно до положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не могли бути предметом застави, а отже, іпотекодавець неправомірно передав в іпотеку зазначені майнові права, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що договір іпотеки, який укладено без згоди позивачів на передачу майнових прав на спірну квартиру в іпотеку, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК України( 435-15 ), як такий, що укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 зазначеного Кодексу та ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-168цс12).
2. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є правочином.
Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, то така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені ч. ч. 1 — 3 та 6 ст. 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу).
Підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна( z0745-99 ), затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-174цс12).
3. У статті 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною з 12 травня 2006 р. до 14 січня 2009 р.) визначено вичерпний перелік об'єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором.
З огляду на положення цієї норми та впродовж указаного періоду майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 квітня 2013 р. у справі № 6-8цс13).
4. Відповідно до положень ч. ч. 1, 3 ст. 575 ЦК України ( 435-15 ) застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою.
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (ч. 2 ст. 583 зазначеного Кодексу).
Майнове право, що є предметом застави (іпотеки), — це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
Виконання грошових зобов'язань за інвестиційною угодою, а саме повна сплата вартості об'єкта інвестування (стовідсоткова передоплата), свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт. Розпорядження цими правами будь-ким, крім особи інвестора, який вчинив дії щодо набуття права власності на об'єкт будівництва або без його згоди на передачу майнових прав у заставу, порушує права інвестора й не відповідає вимогам ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV( 898-15 ) "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною з 23 лютого 2006 р. до 25 грудня 2008 р.) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-21цс13; від 12 червня 2013 року у справі № 6-45цс13).
5. Майнове право, що є предметом іпотечного договору, — це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
Виконання замовником свого грошового зобов'язання за договором будівельного підряду (наприклад, повна сплата вартості об'єкта будівництва) є вчиненням дії, спрямованої на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт.
Оскільки майнові права на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість якої була сплачена замовником за договором будівельного підряду, відповідно до положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не могли бути предметом застави, підрядник неправомірно передав в іпотеку зазначені майнові права, а тому договір іпотеки, який укладено без згоди позивача на передачу майнових прав на спірну квартиру в іпотеку, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 травня 2013 р. у справі № 6-36цс13).
6. Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації. Момент вчинення таких правочинів згідно зі ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними й не створюють прав та обов'язків для сторін.
Договір купівлі-продажу житлового будинку (або його частини) підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а тому не може бути визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України( 435-15 ) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-162цс12).
7. Договір купівлі-продажу нежитлового будинку в силу ст. 657 ЦК України (у редакції, яка була чинною станом на 3 липня 2012 р.) підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не може бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210 та 640 ЦК України (у редакції, яка була чинною станом на 3 липня 2012 р.) пов'язується з державною реєстрацією правочину, а тому вони не є укладеними й не створюють прав та обов'язків для сторін.
Однією з умов визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення правочину. Встановлення факту втрати продавцем правовстановлюючого документа на предмет відчуження за договором не може бути підставою для визнання договору дійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 червня 2013 р. у справі № 6-49цс13).
Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка
1. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Відповідно до ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
Звернення до банку із заявою про повернення банківського вкладу в день закінчення строку дії договору свідчить про намір вкладника припинити дію такого договору та зумовлює обов'язок банку повернути депозитні кошти з процентами.
Визнано правильними висновки судів про необхідність стягнення з банку — боржника на користь вкладників — кредиторів процентів за банківськими вкладами за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів, а також 3 процентів річних та суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 травня 2013 р. у справі № 6-39цс13).
Спори, що виникають із трудових правовідносин
1. Відповідно до ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України ( 322-08 ) від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII (далі — КЗпП України) не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5( 322-08 ) цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Аналогічні правила застосовуються й до випадків звільнення працівника з підстав, передбачених ч. 3 ст. 41( 322-08 ) зазначеного Кодексу.
Разом із тим зміст поняття "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України( 322-08 ), до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40( 322-08 ), 41( 322-08 ) цього Кодексу. Це виключає охоплення змістом терміну "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Виходячи з нормативного тлумачення п. п. 4( 322-08 ), 8 ст. 36( 322-08 ), ч. 3 ст. 40 ( 322-08 ), ч. 3 ст. 41( 322-08 ) та ст. ст. 40, 41 КЗпП України на припинення трудового договору з працівником із підстав, передбачених контрактом — п. 8 ст. 36( 322-08 ) зазначеного Кодексу, а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, положення ч. 3 ст. 40 КЗпП України не поширюються (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 січня 2013 р. у справі № 6-127цс12).
2. Статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.
Таке посвідчення є документом, який підтверджує, що особі надано вказаний статус. На підставі цього документа надаються пільги, установлені ст. ст. 3, 6 Закону України від 15 лютого 1995 р. № 56/95-ВР( 56/95-ВР ) "Про статус гірських населених пунктів в Україні".
Статус особи, яка проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, набувається з моменту отримання відповідного посвідчення.
Згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 648( 648-95-п ) "Про умови оплати праці осіб, які працюють в гірських районах" на підприємствах, в установах, організаціях та військових частинах, розташованих на території населених пунктів, яким надано статус гірських, тарифні ставки і посадові оклади працівників, визначені генеральною, галузевими та регіональними угодами як мінімальні гарантії в оплаті праці, а також встановлені за рішенням Кабінету Міністрів України або за його дорученням, підвищуються на 25 відсотків. У разі коли підприємство, установа, організація розташовані за межами населеного пункту, якому надано статус гірського, але мають філії, представництва, відділення, інші відокремлені підрозділи і робочі місця в населених пунктах, що мають статус гірських, тарифні ставки та посадові оклади працівників, які постійно в них працюють, також підлягають підвищенню на 25 відсотків.
Оплата праці працівників госпрозрахункових підприємств (організацій), що розташовані на території населених пунктів, яким надано статус гірських, повинна визначатись з урахуванням положень ч. 1 ст. 94( 322-08 ), ч. ч. 1( 322-08 ), 2 ст. 95 ( 322-08 ), ст. 97 КЗпП України( 322-08 ), ст. ст. 4, 15 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР( 108/95-ВР ) "Про оплату праці", а положення п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 648 "Про умови оплати праці осіб, які працюють в гірських районах" слід розглядати як загальний підхід до обчислення підвищення тарифних ставок та посадових окладів працівників, які працюють на таких підприємствах, а не визначення кола осіб, які претендують на таку виплату.
Суд касаційної інстанції безпідставно погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, установивши право особи на підвищення встановленого їй посадового окладу, не перевірили правильність обрахування належних їй до сплати грошових сум з урахуванням положень зазначеного вище підзаконного акта та період, за який вони підлягають стягненню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-151цс12).
3. За змістом ст. 38 КЗпП України( 322-08 ) працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.
У разі якщо вказані працівником причини звільнення — порушення працедавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38( 322-08 ) зазначеного Кодексу) — не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч. 1 ст. 38 КЗпП України( 322-08 ) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-157цс12).
4. Передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України( 322-08 ) обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116( 322-08 ) зазначеного Кодексу. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 березня 2013 р. у справі № 6-15цс13).
Спори, що виникають із житлових правовідносин
1. Відповідно до ст. 43 ЖК України( 5464-10 ) громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості.
Особи, обрані на виборну посаду, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, входять до визначеного ст. 46 зазначеного Кодексу переліку осіб, яким жилі приміщення можуть бути надані поза чергою.
Чинним законодавством не встановлено строк, у який особи, обрані на виборну посаду, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, повинні бути забезпечені житлом переважно перед іншими громадянами, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень на підставі ст. 46 ЖК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-27цс13).
2. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до ст. 47 Конституції України( 254к/96-ВР ), ст. ст. 1, 2, 9 ЖК України право на отримання жилого приміщення в будинках державного житлового фонду виникає в громадян України в силу громадянства, здійснення якого залежить від ряду обставин та відбувається в порядку, встановленому законом. Місцем реалізації права на отримання жилого приміщення є місце постійного проживання громадянина (ст. ст. 31, 111, 113, 171 ЖК України, ст. 29 ЦК України( 435-15 )).
Право на отримання за встановленими нормами квартир у будинках державного або громадського житлового фонду, у разі знесення жилих будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб, поширюється на осіб, які постійно проживають у цих будинках.
Порядок припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку із суспільною необхідністю регулюється нормами ст. ст. 350, 351 ЦК України, Законом України від 17 листопада 2009 р. № 1559-VI( 1559-17 ) "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284( 284-93-п ) "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам". Зазначені норми поширюються на кожного власника (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 травня 2013 р. у справі № 6-35цс13).
Спори, що виникають зі спадкових правовідносин
1. Згідно з положеннями ст. ст. 548, 549, 554 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 )(далі — ЦК УРСР) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня її відкриття. Вважається, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини (ст. 553 зазначеного Кодексу).
Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подання заяви до нотаріальної контори виражає свою незгоду прийняти спадщину.
Якщо воля спадкоємця знайшла своє вираження в поданій до нотаріальної контори заяві про прийняття спадщини за законом і жодних дій, які б свідчили про прийняття ним спадщини за заповітом, не було вчинено, то виходячи зі змісту ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини за заповітом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-167цс12).
2. Нотаріальна діяльність здійснюється нотаріусом у межах свого нотаріального округу та за місцем знаходження приміщення державної нотаріальної контори, в якій працює державний нотаріус, або приміщення, яке є робочим місцем приватного нотаріуса.
Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.
Нотаріус не має права здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених Законом України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII ( 3425-12 ) "Про нотаріат" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-2цс13).
Спори у справах про захист прав споживачів
1. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 — 3, 5 та 6 ст. 203 зазначеного Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
За положеннями ч. 1( 1023-12 ), п. 7 ч. 3 ( 1023-12 ), ч. 6 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII( 1023-12 ) "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, вчинені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Таким чином, указаний Закон( 1023-12 ) установив недійсність правочинів, вчинених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 р. у справі № 6-161цс12; від 27 березня 2013 р. у справі № 6-22цс13).
Спори у сфері нотаріальної діяльності
1. Податкова розписка є податковим векселем у розумінні ч. 20 ст. 7 Закону України від 15 вересня 1995 р. № 329/95-ВР( 329/95-ВР ) "Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби", що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, який може бути опротестований векселедержателем у разі несплати суми акцизного збору в повному обсязі та в зазначений у податковому векселі строк і у порядку, передбаченому чинним на час виникнення спірних правовідносин Порядком випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), які видаються до отримання спирту етилового неденатурованого і є забезпеченням виконання зобов'язання із сплати акцизного збору( 498-2005-п ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 р. № 498.
Вимога про зобов'язання нотаріуса щодо вчинення протесту простого векселя є правомірною на підставі ст. 92 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-XII ( 3425-12 ) "Про нотаріат", п. 294 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України( z0283-04 ), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 (яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), і не суперечить принципам нотаріальної діяльності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 р. у справі № 6-160цс12).
2. Відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. № 329/95-ВР "Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби" авальований банком податковий вексель повинен погашатися в порядку, встановленому законом для погашення простих векселів, тобто шляхом вчинення нотаріусом протесту цього векселя в неплатежі (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 30 січня 2013 р. у справі № 6-171цс12; від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-159цс12; від 6 березня 2013 р. у справі № 6-9цс13).
3. Відповідно до вимог ч. 6 ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII( 2654-12 ) "Про заставу" звернення стягнення на заставлене майно може здійснюватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
Статтею 26 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV ( 1255-15 ) "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, однак такого способу, як звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса, цією статтею в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачалось.
Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу"(
Если учесть быстрый ритм современной жизни, то юридическая помощь должна предоставляться в кратчайшие сроки и быть доступной в любое время суток, в том числе и онлайн.
