21 рік тому глава держави підписав Указ «Про невідкладні заходи по будівництву Збройних сил України»
Саме з цього моменту розпочалося офіційне створення Військово-морських сил нашої країни. Але появі цього історичного документа передувала низка доленосних подій і неоціненна праця тих, хто виборював і відроджував наш національний флот. Пригадати минуле та відновити хронологію для «Урядового кур’єра» люб’язно погодився учасник тих подій, капітан 1 рангу запасу ВМС України Мирослав Мамчак.
«ГКЧП по-кримськи» — саме так одне з кримських видань назвало події, які відбувалися на флоті під час становлення молодої Української держави у далекому 1992 році. Відлік історичного часу для національного флоту почався із саміту глав держав СНД у грудні 1991 року, де було підписано документ, згідно з яким Чорноморський флот відносився до стратегічних сил збройних сил СНД. Що стало, на переконання Мирослава Мамчака — людини, яка перебувала у самому вирі подій, — помилковим кроком з боку керівництва України. Адже така ситуація сприяла тому, що командування Чорноморського флоту зайняло відверту позицію ігнорування незалежності України і за старими радянськими методами до флоту СНД почали просто силоміць заганяти всіх, хто носив флотську форму.
Моряків підтримала громадськість
Звернення Президента України до військовослужбовців, а згодом і наказ міністра оборони України генерал-підполковника Костянтина Морозова скласти до 20 січня присягу на вірність народу України, на Чорноморському флоті було просто блоковане. На свій страх і ризик, без згоди командування флоту, звернення 10 січня 1992 року було надруковано у флотській газеті «Флаг Родины». За лічені години за такий «зухвалий» вчинок редактор газети був відсторонений від посади та звільнений у запас, а більше половини тиражу знищено.
Але інформація надійшла до адресатів. Офіцери та матроси жваво обговорювали: присягати на вірність Україні чи незрозумілому СНД. Поштовхом до рішучих дій військових моряків стала позиція і підтримка двох потужних громадських організацій, що вже діяли в Севастополі, — Спілки офіцерів України та «Просвіти», до складу якої теж входили військові офіцери. «Цими двома організаціями було прийнято рішення, що кожен з лап СНД буде вириватися самотужки», — пригадує Мирослав Мамчак.
Патріотизм і віра в молоду Українську державу — це те, на чому 21 рік тому почав будуватися національний флот. Першими офіцерами та матросами ще не існуючого українського флоту 18 січня стала учбова рота Школи водолазів Чорноморського флоту, якою командував капітан 3 рангу Олександр Клюєв, сибіряк з народження. За що невдовзі командувач ЧФ Ігор Касатонов відсторонив його від посади і заборонив перебувати на території Школи водолазів. Проте початок було зроблено.
Найпотужніша хвиля відбулася кількома днями пізніше у Донузлавському гарнізоні ЧФ, що був розташований у селищі Новоозерне поблизу Євпаторії. Тут замість присяги СНД 17-а бригада кораблів охорони водного району Чорноморського флоту, якою командував тоді капітан 2 рангу Юрій Шалит, склала присягу на вірність Україні.
— Бригаду відразу ж заблокували сухопутними військами та кораблями ЧФ. Вночі хотіли підняти проти них бойові літаки, однак усе обійшлося, — розповідає Мирослав Андрійович.
Колесо закрутилося, рух почав поширюватися на Севастополь, де вже на вірність народу України присягали цілими кораблями. Командування Чорноморського флоту та командири кораблів, які були не в змозі контролювати ситуацію, почали цькувати матросів та офіцерів, котрі віддали перевагу служінню в українському флоті. «У Севастополі на одному з кораблів ЧФ сигнальник прийняв українську присягу. Відразу офіцери цього судна весь екіпаж силоміць розігнали по різних кораблях. Але матроси вночі зібрались разом і переплили бухту, аби дістатися до штабу організаційної групи українського флоту», — згадує Мирослав Мамчак. Тих, хто вирішив служити в національному флоті, щодень ставало більше. 7 квітня присягу склало штатне управління Кримської військово-морської бази в Євпаторії, яких потім протягом трьох діб тримали в облозі підрозділи Чорноморського флоту. Того самого дня першим командувачем ВМС України було призначено контр-адмірала Бориса Кожина.
А 10 квітня офіцери українського флоту, зайнявши в Севастополі приміщення колишньої школи прапорщиків будівельних військ, створили організаційну групу ВМС України, яка складалася лише з 50 офіцерів і мічманів. «Пам’ятаю, що проти нас була розгорнута інформаційна і психологічна кампанія, школу постійно оточували проросійські мітингувальники, але ми не поступалися», — розповідає Мирослав Андрійович. Про стан справ стало відомо в Києві, і було оголошено мораторій на рішення президентів України та Росії щодо Чорноморського флоту. І це, на переконання офіцера, погіршило позиції українського флоту в Криму, тому що на Чорноморському флоті побачили слабину Києва. Адже до мораторію прийняти присягу на вірність народу України були готові до 90% передусім військових офіцерів Чорноморського флоту. А тепер усі почали чекати того політичного рішення, і люди відсторонювалися.
Остаточну крапку в цій складній ситуації поставила поїздка севастопольської делегації на з’їзд офіцерів до Києва, де вони змогли зустрітися з Президентом України Леонідом Кучмою, тодішнім спікером парламенту Іваном Плющем, міністром оборони Костянтином Морозовим. Як розповів Мирослав Андрійович, під час розмови офіцери поставили питання руба, бо політична ситуація в Криму була надзвичайно напружена і затягувала як у прірву. Вона вимагала швидких і конкретних рішень, аби остаточно не втратити флот. У той же день відбулося екстрене засідання РНБО, а 5 квітня 1992 року Президент України видав указ, яким передбачалось сформувати Військово-морські сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. «Фактично з виходом цього указу у нас закінчився хаотичний, революційний процес у створенні власних військово-морських сил», — підсумовує Мирослав Мамчак.
Матроси Школи водолазів, які першими присягнули на вірність народу України. Фото з архіву Мирослава МАМЧАКА
Кораблі доводилось відвойовувати
«Перед командуванням Чорноморського флоту було поставлено завдання не віддавати Україні флот, а також усю його інфраструктуру — землі, санаторії, турбази. ЧФ не ділиться з нами, воює, а ми, зціпивши зуби, собі будуємо», — згадує події тих днів Мирослав Андрійович.
Будівництво українського флоту розпочалося з 1 грудня 1992 року з формування штату ВМС, штабу, як офіційного ядра, що формуватиме флот. Потім були сформовані екіпажі на корабель управління «Славутич», сторожовий корабель «Сагайдачний», ракетний крейсер «Україна» та низку інших, які на той час ще будувались на вітчизняних заводах за суднобудівною програмою колишнього Радянського Союзу.
Аби не втратити суден, що споруджуються в Україні, військові офіцери вирушили на суднобудівні заводи — від Керчі до Миколаєва, де особисто вели перемовини з керівниками підприємств. Таким чином була визначена подальша доля вищезгаданих суден у формуванні національного флоту. Але і тут було не все гаразд. Пан Мирослав пригадав, як довелося фактично штурмом у Миколаєві з корабля управління «Славутич» скидати сформований екіпаж ЧФ і заводити свій. «І хоч у наших матросів була застаріла форма, гімнастерки армійського зразка, бо ми не мали форми, та і складів теж, але був надзвичайний патріотичний запал у всіх — від матроса до адмірала, і ніхто не збирався нічим поступатися», — з нотками гордості в голосі розказує офіцер.
Період відвойовування кораблів, військових об’єктів тривав до середини 1997 року, аж поки була підписана базова угода між Україною та Росією про розподіл Чорноморського флоту між двома вже незалежними державами. На глибоке переконання відставного офіцера, флот могли б ділити і до цього часу, якби влітку 1996 року не провели перші українські оперативно-тактичні навчання «Море—96». Адже вже на той час український флот мав батальйон морської піхоти, берегові частини зв’язку, сторожовий корабель — 112-й, який одним з перших у переломному 1992 році підняв український прапор. Крім того, в арсеналі молодого флоту було ще шість кораблів, берегові частини, авіація... Це все дало змогу провести повноцінні навчання. «Шарахнули півтори тисячі снарядів і проголосили світу, що ми є, що ми можемо виходити в море і виконувати завдання», — пригадує Мирослав Мамчак слова, сказані в той час командувачем українського флоту Володимиром Безкоровайним.